Олександр Матяш: Люди пересидять без моїх труханів і шкарпеток. А на фронті мій продукт — необхідність

Засновник компанії чоловічої білизни, актор та ідейний натхненник телесеріалу "Точка нуль", у недалекому минулому — медик-волонтер, доброволець батальйону "Київщина" та полку "Миротворець", — все це про Олександра Матяша.

На прізвисько "Саша Труселя" Олександр Матяш не тільки не ображається, навпаки — пишається ним.

До речі, історія створення українського бренду чоловічої білизни Regata Club досить нетривіальна. 

Коли у 2015-ому Матяш пішов служити у зоні АТО, відчував серйозний дискомфорт від казенної білизни — вона нещадно натирала. Тоді й з’явилася ідея шити "правильні труси". 

COVID-19 відчутно ударив по компанії, як, власне, і по всьому українському малому бізнесу — через карантин виробництво призупинено, на складах закінчуються останні позиції товару, покупець нарікає, фінансові втрати зростають як сніжний ком.

Спецпроект Pravda.SOS про наслідки COVID-19 зателефонував Олександру Матяшу в перші дні послаблення жорсткого карантину, сподіваючись застати його вдома. 

— Привіт, невловимий Джо! Тебе дуже складно схопити за руку для розмови — ти в постійному русі, весь час за кермом. Чим ти настільки зайнятий? Інші тільки починають виходити з каталепсії, у яку їх занурив карантин, а ти вже настільки гіперактивний, що тебе не наздогнати.

—  Справ по горло, брат! Є багато проектів, які я веду — наприклад, телесеріал "Точка нуль", який ми відзняли ще минулої осені, і зараз мені потрібно зробити все, щоб він справді злетів. 

Є поточна робота: корпоративні клієнти, інтернет-магазин, консультації з моїм конструктором, розробка нових моделей. Так що вибач, друже, але я дійсно весь час мотаюся по місту. 

Як не крути, але рулон тканини або гумку для трусів по імейлу не перешлеш. 

Ось і доводиться мотатися туди-сюди. Але інакше й не можна  — тільки так ти можеш забезпечити свій бізнес у складні часи.

— Це змушувало тебе порушувати карантин в березні і квітні?

— Я, звичайно, намагався якомога менше виходити на вулицю, без необхідності нікуди не їздив, але ж ти розумієш — робота сама себе робити не буде. 

У мене офіс у двох кварталах від дому, а в офісі завжди є чим зайнятися — прибрати, наприклад, або провести інвентаризацію. 

Якщо це можна назвати порушенням карантину — тоді так, порушував.

"Телесеріал "Точка нуль" ми відзняли ще минулої осені і зараз мені потрібно зробити все, щоб він справді злетів"

— Пандемія зняла бар'єри, що огороджували територію смерті. Невтішна статистика змусила людей, які раніше взагалі не думали про смерть, гостро відчути тлінність свого існування. Питання ветерану АТО, який побував на передовій і як боєць, і як медик-волонтер: цей страх смерті, що торкнувся звичайних громадян, які живуть далеко від фронту, схожий на той страх, який відчуваєш на війні? Чи це все ж зовсім різні типи страху?

— Це залежить від кожної окремо взятої людини. Слухай, ми ж не діти, ми точно знаємо, що смерть неминуча. 

Її можна боятися або не боятися, але вплинути на кінцевий результат ти ніяк не можеш. 

Так, багато хто з тих, хто побували на передовій або в інших критичних ситуаціях, ставляться до неминучості смерті набагато спокійніше. 

Звичайно, не хотілося би прямо зараз, але якщо зненацька стара карга з косою з'явиться на моєму порозі і скаже "Давай, чувак, збирайся", то заламувати руки, рвати на собі волосся й голосити я не буду. 

Так, мені, авжеж, буде жаль, що не прорахував усі ходи наперед, щоб уникнути такого раптового фіналу, але всі ми смертні. 

А для цивільного населення пандемія стала шоком через те, що ніхто з них не був готовий побачити, так би мовити, реальний світ. 

Багато людей інфантильно вважали, що смерть — це десь там, далеко звідси, на Донбасі або в Китаї, але не тут, ні, не поруч. 

І раптом ви усвідомлюєте, що ваше спокійне життя може зненацька скінчитися через якусь дрібницю — відразу такий неприємний холодок по спині, так? 

— Так, є такий холодок…

— Людям притаманно боятися того, чого вони не розуміють або не можуть контролювати. 

Смерть, пандемія, вірус — це страшно, тому що абсолютно ірраціонально. 

Ти пригадай, що було на початку карантину — одразу викупили всі стерилліуми. Це ж маячня! 

Це ілюзія боротьби з ірраціональним — не важливо, допомагає-не допомагає, головне, що заспокоює, повертає тебе в зону більш звичних "причин і наслідків". 

Це ілюзія контролю над ситуацією. 

Особисто я ставлюся до всього цього набагато спокійніше. Траплялися в моєму житті випадки, коли я розумів — ситуацію взяти під контроль не вдасться, занадто багато складових, які від тебе не залежать. 

Коли приходить це усвідомлення, ти припиняєш безглуздо метушитися, а продовжуєш займатися справою.

"Багато хто з тих, хто побували на передовій або в інших критичних ситуаціях, ставляться до неминучості смерті набагато спокійніше"

— Як карантин вплинув на твій бізнес? Швидше за все, ти зараз, як і весь наш малий бізнес, зазнаєш колосальних збитків?

— Так, це зрозуміло. Адже я не можу виробляти продукт, в мене закінчуються товари, вже немає багатьох позицій або розмірів. 

На складі порожньо, а дошивати я не можу, тому що виробництво не працює. Гаразд, цивільне населення ще якось пересидить без моїх труханів і шкарпеток — це тільки мої особисті фінансові втрати. 

Мене більше хвилює, що немає чого відправити хлопцям в зону АТО. Адже на фронті мій продукт — це не якась модна фішка, а необхідність. 

Також накрилися мідним тазом і всі виставки з ярмарками, де ми повинні були представляти свій товар. 

Завмер весь експорт — адже продукція Regata Club напряму продається в різні країни світу —  у Великобританії в нас навіть є свій представник. 

Загалом, все сумно, АЛЕ! 

Але я не бачу в цьому якоїсь трагедії — це звичайні складнощі. І розводити з цього приводу якусь драматичну полеміку, мені здається, недоцільно.

— Хто і чим допомагав тобі під час карантину, і кому і чим допомагав ти?

— Мені дуже допомагали і допомагають мої покупці — вони не дають мені остаточно вилетіти в трубу, продовжуючи вибирати мене як постачальника товару. 

Я, своєю чергою, теж намагаюся весь час купувати що-небудь у нашого малого бізнесу, в тих, кому дійсно потрібна допомога. 

Тобто, якщо стоїть вибір між кіоском з кавою, який тримають в складчину кілька хлопців, і кав'ярнею на заправці ОККО, то я куплю каву у кіоску.

— Якої допомоги ти очікував від держави після введення карантину?

— Я, в принципі, не чекав і не чекаю від нашої держави ніякої допомоги — у неї ця функція взагалі відсутня. 

Мені було смішно, коли малим підприємцям скасували ЄСВ, але залишили єдиний податок, а щоб з тебе зняли ЄСВ, потрібно подати багато заяв у різні інстанції. 

Знову папірці, знову цей хліб бюрократів.

Ні, ніякої допомоги від держави я не чекаю, тому що взагалі не вірю у казки. 

Та й взагалі, знаєш, що я дуже добре усвідомив на війні? Що мені ніхто нічого не винен. Я запускаю будь-який свій проект і розумію, що мені ніхто нічого не винен — ні держава, ні співгромадяни. 

Моє рішення піти воювати було виключно моїм, і це моя відповідальність. 

Моє рішення відкрити бізнес — теж тільки моя відповідальність. Тому немає сенсу весь час шукати винних. 

— Тебе не вмовляли перепрофілювати бізнес на пошиття модних медичних масок?

— Так, мене багато хто вмовляв почати шити модні маски зі спанбонду, але я відмовив усім через те, що ці маски не захищають від вірусу. 

А я не можу виробляти і продавати продукт, який не має реальної цінності. 

Як я потім буду жити, якщо який-небудь поліцейський, який купив в мене захисну маску, підхопить коронавірус і помре? 

Ні! Це моя принципова позиція. Я послав усіх, тому що не торгую ілюзією безпеки, не обманюю покупця. Не намагаюся заробити, продаючи людям безглузді декоративні речі. 

"Якщо я роблю трухани — то це справді найкращі трухани, а не декор!"

— Чому тебе навчила вся ця ситуація з пандемією? Які уроки ти засвоїв?

— Чому навчила? Я побачив, що навіть могутні держави зі стабільною економікою не здатні контролювати такі речі як пандемія. І можуть виявитися абсолютно неготовими до критичних ситуацій. 

А ще я зрозумів, що люди в своїй загальній масі — панікери. 

Кіпіш, корупція, турбота тільки про себе — ось що притаманне сучасному людству. Причому не тільки в нашій державі, а й у цілому світі. Це неприємний урок. 

Хоча, знаєш, ти зараз запитав, і я замислився — адже я і раніше про все це знав. Історія з війною на Донбасі показала, що менше 20 відсотків українців ще якось співпереживали і співпереживають нашим хлопцям на фронті, для інших - та пофіг усе, аби не стріляли на моїй вулиці. 

Я дуже сподіваюся, що ми будемо більш підготовлені до другої хвилі пандемії восени. 

Час покаже, чи справдилися ці надії. 

Якщо у вас є історія про те, як COVID-19 та карантин змінив ваше життя, напишіть нам листа із темою "Моя історія" на   sos.pravda007@gmail.com