Олександр Ройтбурд: За час карантину я побачив органічну суміш паніки, параної та анархічного пофігізму

Його картини розлітаються із молотка аукціонів Sotheby's та Phillips de Pury, висять у музеї МоМА в Нью-Йорку і Третьяковській галереї у Москві  — все це про Олександра Ройтбурда, одного із найвпізнаваніших сучасних українських митців.  

Два роки тому Ройтбурд очолив Одеський художній музей. За цей час місцева влада пробувала відсторонити нового директора, незважаючи на це державний заклад став найдинамічнішим музеєм в Україні. 

У залах, де протікав дах, завершений ремонт. Для реставрації картин із фондів та придбання нових організований краудфандинг. 

Ройтбурд особисто проводив екскурсії та залучав до лекцій медійних особистостей. 

Музейні виставки привернули увагу міжнародних експертів та зацікавили молодь.  

Ходити до Одеського художнього музею стало модним. 

На одних лише квитках музей почав заробляти втричі більше, ніж раніше — суттєвий бонус за умов мізерного державного фінансування.

Однак COVID-19 поставив хрест на багатьох ініціативах — анульовані контракти із туристичними компаніями та благодійними фондами.   

Чи зуміє Одеський художній музей налагодити роботу після скасування карантину — покаже час.

Спецпроєкт Pravda SOS про наслідки COVID-19 зателефонував Олександру Ройтбурду, щоб дізнатися, як почувається директор Одеського художнього музею у ці "темні часи".

 — По-перше запитаю в тебе як у людини і пароплава, тобто як у митця і директора Одеського художнього музею  — як почувалася на карантині кожна з цих твоїх іпостасей? Адже ізоляція для художника – це, мабуть, благодатний час творити, не відволікаючись ні на що. А для директора музею, це, навпаки, сумні часи  — невідкриті виставки, зупинка роботи кураторів і екскурсоводів, підрахунок фінансових збитків.

 — Знаєш, ось якраз у цьому випадку ніякого роздвоєння особистості в мене не було. Мої, як ти висловився, іпостасі були солідарні між собою. 

Так, я намалював кілька нових картин, але, як не дивно, карантин зовсім не став для мене як для митця плідним періодом. 

Коли я щодня ходив на роботу в музей, занурювався в його проблеми, вирішував якісь адміністративні завдання, то буквально ловив кожну вільну хвилину, щоб зробити щось як художник. 

Заняття мистецтвом було для мене способом зняти стрес, що виникав від постійних бюрократичних і господарських проблем та нескінченної війни з облрадою. 

Стрес провокував злість, і щоб позбутися її, я переключався на живопис. А на карантині я якось розслабився, злості помітно поменшало. І виявилося, що саме вона і тримає мене в тонусі, в тому числі і у творчому сенсі.

"Так, я намалював кілька нових картин, але, як не дивно, карантин зовсім не став для мене як для митця плідним періодом"

Картина: Олександр Ройтбурд

—  Чого особисто тобі найбільше не вистачало під час ізоляції?

—  Та всього вистачало! Ну хіба що посидіти з кимось із друзів десь у місті за келишком вина —  цього не було, на жаль. 

Я не якийсь великий ходок по ресторанах і барах, але раз на тиждень все ж люблю кудись вибиратися. 

З іншого боку, на карантині усі почали набагато частіше ходити одне до одного в гості, а я таке теж дуже люблю.

— У день, коли був оголошений карантин, мала відкритися виставка "Суворі і стильні"…

— Більше того —  звістку про те, що оголошений карантин починається негайно, я отримав під час самого відкриття виставки. 

А тому я одразу після урочистої промови вибачився перед відвідувачами і сказав, що на цьому, на жаль, відкриття виставки закінчується. 

І раптом мені дзвонять —  "добре, сьогодні ще можна, відкривайтеся!". 

Я через гучномовець почав закликати тих, хто вже вийшов за межі музейного дворика, назад. Так що ми усе ж провели офіційне відкриття… і одразу закрилися.

"Звістку про те, що оголошений карантин починається негайно, я отримав під час самого відкриття виставки"

—  Спочатку ти постив у фейсбуці короткі репрезентації творчості митців, роботи яких сформували "суворий стиль"...

—  Так, щоб занурити майбутнього глядача в контекст і підігріти інтерес до цього явища в мистецтві.

—  Потім музей почав проводити онлайн-екскурсії…

—  Так, по різних залах, в тому числі й у тому, де експонується нова виставка.

—  Ідея з індивідуальними екскурсіями за попереднім записом теж реалізується?

—  Ні, але, думаю, нам незабаром дозволять водити екскурсії для маленьких груп. Хочеться у це вірити.

—  У цьому аспекті художні музеї та галереї у більш виграшній позиції, ніж театри і кінотеатри. Хочеться залишитися наодинці з картинами, розглядати їх на самоті. Багато хто оплатив би "потрійний лічильник", щоб постояти на самоті перед Джокондою в Луврі. Чи все ж міркувати так про переваги образотворчого мистецтва буде помилкою?

—  Не те, щоб помилкою… 

По-перше, ми не Лувр. По-друге… Так, образотворче мистецтво з цього погляду  знаходиться в більш виграшній позиції, але структура наших заробітків —  це все ж таки не поодинокі відвідувачі. 

Прибуток нам приносять масові екскурсії, платні лекції і благодійні вечори з концертами чи літературними читаннями. 

Туризм, знову ж. Ми, наприклад, дуже розраховували на контракт з однією туристичною фірмою, яка повинна була підганяти нам в музей "круїзників", але тепер... Які вже тепер круїзи...

—  У всьому світі пандемія стала таким собі викликом, який перевіряє, на що здатна держава, як вона реагує на запити і на несподівану проблему. Якої допомоги ти очікував від держави після оголошення карантину?

—  Абсолютно ніякої. Зараз нам взагалі залишається тільки радіти тому, що замість кастрації влада застосувала до вітчизняної культури поки що тільки обрізання.

"Зараз нам взагалі залишається тільки радіти тому, що замість кастрації влада застосувала до вітчизняної культури поки що тільки обрізання"

—  Чому ти був проти того, щоб після пом'якшення карантинних заходів знову відкрилися музеї? В Італії, наприклад, усі музеї і галереї вже відкриті.

—  Так, в Італії відкриті, це так. Але у них немає проблеми з бабусями.

—  Поясни…

—  Я був ініціатором листа від директорів українських музеїв з міст-мільйонників. У нас усіх великий штат доглядальниць-бабусь, багато з яких —  майже усі —  мешкають на околицях міст в спальних районах. 

Але громадського транспорту досі немає. 

Відповідно, нам доведеться якось вирішувати цю транспортну проблему за свій рахунок —  привозити всіх працівників в музей і потім розвозити їх по домівках. 

Але коштів на це у музею немає. До того ж, через відсутність громадського транспорту істотно скоротиться і потік відвідувачів —  мало хто з них мешкає в пішій доступності від музею. 

Тобто відвідуваність буде вкрай низькою, але при цьому витрати на доглядачів різко зростуть. 

І головне —  виходити бабусям от прямо зараз на роботу просто-напросто ризиковано для їхнього власного життя. 

Так, сьогодні Україна відносно епідемії вже поступово виходить на плато, але це ж іще не вихід з самого плато!

—  Окрім бабусь, відкриття музею —  це ж ще й виділення додаткових коштів на дезінфекцію залів…

—  З цим якраз нам обіцяли допомогти.

Наші друзі з благодійних фондів, які досить активно перейшли від своїх звичайних програм до боротьби з коронавірусом, обіцяли нам все необхідне для дезінфекції музейних просторів.

—  Для підтримки музею тобою був створений Клуб Маразлі (Григорій Маразлі, громадський діяч и філантроп, міський голова Одеси з 1878 по 1895 роки, подарував колишній палац Потоцьких Товариству образотворчих мистецтв для влаштування в ньому художнього музею – прим. редактора). На що йдуть ці благодійні внески учасників клубу? І чи продовжується підтримка музею членами Клубу під час карантину?

—  Усі гроші, зібрані Клубом Маразлі, йдуть на ремонт музейних приміщень, закупівлю обладнання, рами для картин, організацію виставок.

При цьому ми абсолютно прозорі —  на зарплати працівникам музею з коштів, зібраних Клубом, не було витрачено жодної копійки. Так, під час карантину ця підтримка з боку Клубу триває, але вона вже не така активна. 

Що й зрозуміло: наприклад, деяка частина членів Клубу Маразлі —  це ресторатори, які зараз самі зазнають величезних збитків, і їм точно не до благодійності. 

Ще одна частина наших друзів з Клубу —  це бізнесмени, які жертвують величезні гроші на боротьбу з "короною", допомагаючи лікарям. І нам просто незручно просити їх у цей момент ще й про допомогу музеєві. 

У той же час, ті, хто можуть собі дозволити допомогти —  звичайно, допомагають. Навіть під час карантину кілька людей стали новими членами Клубу Маразлі.

—  Так, щодо тих, хто допомагає, з’ясували, давай трохи про тих, хто заважає. Депутати з Оппоблоку вже намагалися змістити тебе з поста директора, а тепер ще забажали проштовхнути постанову, згідно з якою вони мають право запрошувати для оцінки музейної діяльності власних експертів. Звідки це маніакальне прагнення контролювати роботу музею? Це ж не порт, де можна руки погріти на відкатах. Навіщо їм призначати наглядову раду в музей з мізерним бюджетом?

Так, це повний маразм! З тим же успіхом вони могли б призначити наглядову раду музею Метрополітен у Нью-Йорку. 

Усе це суперечить українському законодавству, тому що ініціатива формування будь-якої наглядової ради, відповідно до закону, є прерогативою тільки самого музею. 

Просто ці молоді люди по своїй психіці дуже специфічні і дещо зациклені на хворобливій ідеї щодо підміни оригіналів картин з музею на копії. 

Судячи з усього, це і є їхня справжня далекосяжна мета. 

Але вони впевнено скандують, що підміною музейної колекції займаюся, чомусь, саме я. Змінюються лише адресати —  якщо раніше вони казали, що я продаю шедеври з колекції музею Марині Порошенко, а потім в якості "підозрюваних" почали фігурувати тодішній прокурор Юрій Луценко і банкір Вадим Мороховський, то сьогодні "ціллю" чомусь уже став депутат Одеської облради і мій друг Юрій Маслов. 

Карантин, судячи з усього, загострив цей делірій, тому тепер вони хочуть, щоб Облрада контролювала, хто має право доступу до музейних фондів, а хто — ні. 

Хоча при чому тут Облрада? Яке відношення мають картини Айвазовського, Серебрякової або Кандинського до Облради? 

Усі твори — це власність музейного фонду України. І тільки головний зберігач може вирішувати, кому можна заходити в музейне сховище. Якщо головний зберігач вирішить, що я не маю доступу до фондів музею, то в мене не буде ніяких важелів впливу, щоб змінити його рішення. 

Навіть у поліції немає дубліката ключів від музейного сховища. 

Головний зберігач Одеського художнього музею працює тут вже більш ніж 50 років, і за цей час ніколи нічого не зникало. 

Та й підмінити оригінали картин копіями —  це неймовірно складна і шалено громіздка схема. 

А поки саме я ношу в музей роботи з власної колекції і залучаю подарунки від меценатів.

—  Зрозуміло… Зізнавайся — модну дизайнерську маску придбав?

—  Ні, мені її подарувала дизайнерка Поліна Веллер. Вона розробила ескіз цієї маски спільно з кримськотатарським керамістом Рустемом Скибіним. Маска дуже крута!

"Мені маску подарувала дизайнерка Поліна Веллер. Вона розробила ескіз цієї маски спільно з кримськотатарським керамістом Рустемом Скибіним!"

—  Після пом'якшення карантинних заходів що ти зробив у першу чергу? Випив кави на літній терасі якогось кафе? Подав заявку Біллу Ґейтсу на позачергове чіпування?

—  Я думаю, що про позачергове чіпування треба звертатися не до Білла Ґейтса, а, згідно з вітчизняною конспірологією, до Джорджа Сороса. Що перше зробив? Так, я пішов на літню терасу свого улюбленого кафе і випив там келих вина.

—  Які уроки з усієї цієї ситуації з карантином ти виніс для себе?

—  Я виніс наступні уроки — в критичних ситуаціях дії влади (і не тільки в нашій країні) в багатьох аспектах виявляються не дуже адекватними, не дуже ефективними і не дуже раціональними. 

Що стосується населення, то тут я побачив неймовірно органічну суміш паніки, параної та якогось анархічного пофігізму. 

Усе це доведеться враховувати В майбутньому. 

Якщо у вас є історія про те, як COVID-19 та карантин змінив ваше життя, напишіть нам листа із темою "Моя історія" на sos.pravda007@gmail.com