Наталія Швайковська: Скиглити про наслідки коронавірусу краще з фотокамерою в одній руці і келихом вина в іншій
Cистемна аналітикиня Наталія Швайковська у 2006-му створила власний фотоблог української вуличної моди, який увійшов до топ-5 кращих "street-style blogs" у світі за версією легендарного американського журналу "Nylon".
Згодом Наталія довгий час працювала у глянцевій журналістиці та на телебаченні, а кілька років тому переїхала з сім'єю до Мюнхена, де повернулася до IT-сфери.
Цієї весни вона захворіла коронавірус, і, щоб впоратися з депресією, повернулася до фотографії. Щоправда, на цей раз її світлини зовсім не про моду.
Декілька спеціалізованих журналів присвятили свої статті її "карантинному" проєкту "Кінчики пальців".
Про те, як фотографія допомагає пережити наслідки хвороби та вирішити проблеми в особистих стосунках, ми запитали саму Наталію Швайковську.
— Розкажи, з чого все почалося? Як ти зрозуміла, що підчепила ковід?
— У нас були тижневі канікули, які в Німеччині випадають на Масницю — це час карнавалу, коли усі фестивалять і дуріють на повну в єдиному пориві. А після свят люди принесли до офісів свої лютневі шмарклі. Ми трохи пожартували про COVID-19 та й продовжили жити далі.
Перед моїм від'їздом в Україну "застудився чоловік", а у дочки "віднялися ноги" на кілька днів. Це було дивно і підозріло. День, проведений в лікарні, і купа оглядів нічого не показали, усі підозрювали, що у дитини просто загострилася "любов" до школи.
Я поїхала, чоловік з дочкою прийшли у норму, а я звалилася через кілька днів вже у Львові. Нежить, голова розколюється і повна відсутність сил. Я дуже переживала, що до появи симптомів встигла поділитися заразою з друзями.
А тут ще почалися розмови про введення карантину та закриття кордонів, а мені дуже не хотілося застрягти в Україні і опинитися відрізаною від сім'ї на невизначений час.
— І тебе випустили з країни у такому стані?
— Ага. Так як в мене була сильна нежить, а соплі не потрапляли під симптоми ковіда, то я начепила маску, запаслася санітайзерами, схрестила пальці і найближчим рейсом евакуювалася з батьківщини в Мюнхен.
Пам'ятаю, як намагалася бадьоритися на паспортному контролі в Німеччині, але там, на щастя, шоу з градусниками не влаштовували. І вже у Мюнхені мені стало зовсім погано.
Я злягла у ліжко, і мені по черзі хотілося то здерти з себе обличчя, кожен м'яз якого болів, зводячи з розуму, то відірвати і викинути голову цілком. Здавалося, це ніколи не закінчиться.
Лікарі віддалено консультували мене, рекомендували пити більше води, самоізолюватись, чекати поліпшень та навіть не намагатися до них приходити – навіть лікарняний надіслали поштою.
Для серйозних тестів я виявилася занадто "легко хворою". Чоловік приносив мені їжу як у тюремну камеру і у кімнаті намагався не наближатися до мене. Ми жартували з цього приводу, хоча смішного було мало.
Я томилася у спальні з кішкою і поступово вже починала лізти на стіни та занурюватися у депресію. Попутно пропало відчуття смаку і геть зник нюх.
Тепер навіть лікарі були впевнені, що в мене ковід, але рекомендації залишилися тими ж самими. Моє терпіння було на грані, тривога посилилася у рази.
— Тобто ти взагалі перестала відчувати запахи? Навіть воду від оцту не відрізнила б?
— Так, не відрізнила б. У кімнаті нічим не пахло, уся їжа здавалася абсолютно прісною. Я знала, що нюх може пропасти через вірусне захворювання, але не очікувала, що це триватиме так довго.
Для того, щоб я відчула хоча б легкий запах іншої людини, вона, напевно, мала б спочатку інтенсивно попрацювати у спортзалі, а після проігнорувати душ.
Щоб відчути запах парфумів, мені довелося б у них скупатися. Навіть котячий туалет мене не хвилював.
— Я так зрозумів з натяків твоїх друзів, що під час карантину ти пережила до усього іншого якусь особисту драму? Маються на увазі сімейні конфлікти?
— О, ні, тут якраз ізоляція пішла мені на користь — ми з чоловіком вийшли з кризи у відносинах, я набагато сильніше зблизилася з дочкою.
А драма ... Вона трапилася за всіма законами жанру. Я стала поступово приходити до тями після хвороби якраз тоді, коли вже почалися перші послаблення карантину, і ми з чоловіком вирішили організувати зустрічі з нашими поліаморними партнерами...
— Стоп-стоп! Я трохи збився. У вас що — поліаморна сім'я?
— Так, у нас багаторічний відкритий шлюб.
— Просвіти мене, будь ласка, — чим поліаморія відрізняється від свінгерства чи інших немоногамних стосунків? Це щось на зразок адюльтеру за згодою?
— Свінгерство — це сексуальна практика. А поліаморія — один з форматів етичної немоногамії. Тобто, це не про секс, а про взаємини та відкритість.
Протягом останніх півтора років окрім нашого шлюбу у чоловіка була ще одна партнерка, а в мене — партнер. Ми дотримувалися статусу-кво — розходитися або розлучатися ніхто не збирався, у всіх пар був сильний усталений зв'язок всередині шлюбу.
Батьки ж не перестають любити першу дитину, коли в них з'являється друга!
— Ага, зрозумів. Вибач, що перебив. І що далі сталося?
— Ми з чоловіком організували перші зустрічі з нашими партнерами, з якими до цього довгих два місяці лише "чатилися". У європейців немає нашого бунтарства в крові — правил карантину вони дотримувалися чітко і беззаперечно, тобто побачитися наживо не було ніякої можливості.
І тут ми нарешті зустрілися офлайн, моє серце почало битися частіше ... Але саме у цей момент картковий будиночок і розсипався.
— Хтось не відповів на твої почуття?
— Та ні, з почуттями все було добре. Просто мій партнер вирішив тимчасово повернутись до моногамії. Знаєш, якби я опинилася перед вибором, перед яким опинився він: шлюб або… комплементарні відносини, я б теж на шлюбі сфокусувалася.
Прозорості і бажання мало, щоб усім було комфортно. Я нікого не звинувачую. Це Ромео любив тільки Джульєтту, а Джульєтта одного лише Ромео, а ми усі тут дорослі.
Чув про Задачу Трьох Тіл? Мені подобається цей образ. В астрономії задача двох тіл вирішувана, її можна описати рівняннями, а там, де тіл вже більше двох – починається детермінований хаос.
— І увесь цей коктейль з ковіда, любовної драми та депресії несподівано спрацював як пусковий механізм творчості. Але чому саме фото, а не поезія, наприклад, або приготування їжі?
— Я фотографувала і раніше, до переїзду в Мюнхен навіть вчилася у фотошколі Віктора Марущенко. Але відчувала блоки в голові.
Свідомо я завжди була у політичному сенсі трохи "лівою", але несвідомо перебувала під потужним випромінюванням капіталістичної риторики — усе повинно бути утилітарним, прагматичним та ефективним, навіть мої задоволення і хобі.
Ізоляція посприяла тому, що уся ця магія "принципу продуктивності" стала потроху розвіюватися. І я направила енергію в абсолютну творчість, не думаючи ні про ефективність, ні про утилітарність. Суцільна рефлексія!
Все ж скиглити про розбите серце та наслідки "корони" краще з фотокамерою в одній руці і келихом вина в іншій.
— Ти з самого початку усвідомлювала терапевтичний ефект фотографування, чи це був несвідомий жест?
— Ніколи не цікавилася арт-терапією. Залишаю усі ці діагнози та рекомендації фахівцям.
Знаю тільки, що не можна залишати думки роїтися у голові. Про це і терапевти кажуть, і ментори. Треба усе формулювати — почуття, ідеї.
Але без реалізації це не має сенсу, тому що формулювати — значить надавати форму. Тому я вважала за краще фотографувати, а не заламувати руки та влаштовувати істерики у лікарні.
Фотоапарат став моєю психоаналітичною кушеткою.
— У 18 столітті французький офіцер Ксав'є де Местр, який перебував під 40-денним домашнім арештом після участі у дуелі, написав книгу "Подорож навколо моєї кімнати" і став завдяки їй досить відомим письменником. Для тебе робота над фотопроєктом також стала "подорожжю по кімнаті"?
— Знаєш, швидше за все, це був ескапізм чистої води — я не хотіла повертатися до "нормального" життя, яке було в мене у минулому.
Мені потрібно було компенсувати зниклі відносини та відчуття — я сфокусувалася на просторі навколо себе і тим самим здійснила втечу від реальності.
— Однак важко здійснювати втечу, залишаючись в чотирьох стінах. Чому ти зосередилася саме на своєму будинку, а не вийшла в місто, не пішла, як усі нормальні люди, до знаменитого мюнхенського зоопарку фоткати пінгвінів?
— От саме тому, що почни я гуляти містом, наче й не було нічого, користуючись послабленнями у правилах карантину, мені довелося б прийняти той факт, що в моєму особистому житті усе вже не так, як було раніше.
— А вдома все було "по-старому"?
— Так! Вчорашня в'язниця стала моєю схованкою. Крім цього, я поставила перед собою завдання — задокументувати усе, що зі мною відбувалося.
Яким боком тут може бути замішаний зоопарк та пінгвіни? Я повинна була заглянути у колодязь всередині себе. А зосередитись на цьому можна лише перебуваючи серед звичних речей.
— Як ти вибирала, що фотографувати? На чому цей вибір ґрунтувався?
— Я використовувала принцип "відсторонення", як у Віктора Шкловського. Коли відключаєш автоматизм сприйняття, то навіть звичайні предмети та ситуації здаються незвичними та дивними.
Я фіксувала, як сонце, що сідає на заході, розтягує тіні кімнатних рослин по стінах, як моя власна тінь ковзає по речам, торкаючись їх. Навіть у власній дитині, яка виконувала акробатичні трюки, я побачила незнайомий образ.
А павуки-сінокоси під стелею стали ще й своєрідним символом, адже вони у разі нападу здатні відокремлювати свої кінцівки і при цьому продовжувати жити далі.
— У буденності криється багато магії, чи не так? Тацумі Хідзіката, японський авангардний хореограф, казав: "Наприклад, на морозі ти розтираєш долоні. Я можу взяти будь-який елемент цієї дії і перетворити його на танець". Образно кажучи, ти змусила буденність танцювати навколо тебе?
— Я не прихильниця насильства навіть стосовно буденності (сміється). Вона танцює сама по собі, а я лише спостерігаю за нею і за собою.
Я дуже ціную те, що зараз в мене є час та можливість помічати цю магію.
— Деякі твої фото нагадують мені кадри з фільму "Полуденні мережі" Майї Дерен, киянки, чиї експериментальні кінострічки обожнює Девід Лінч. Ти відчувала цей зв'язок? Адже Майя Дерен також перетворювала переломні емоційні переживання на візуальне мистецтво.
— Мені дуже лестить це твоє порівняння, дякую! Тільки Майя Дерен казала, що у її фільмах "ніж — це просто ніж", а я не проти, якщо комусь спаде на думку піддати мої фото психоаналізу.
— Про твій проєкт дуже схвально відгукнулися різні фотожурнали, його обговорює багато людей. Тобто, усе на краще? Хеппі-енд, через терни до зірок та інші банальності?
— Безвідносно відгуків, я вважаю: все, що вже відбулося — на краще. Зручно, правда? (сміється)
Андрій Тараненко