Івент-менеджерка з Харкова: Кому цікаво, що я за 40 днів організувала 9 концертів? Зараз все знецінено

За підрахунками організаторів акції #стопкультурнийкарантин, через COVID-19 скасовано п’ять тисяч концертів, фестивалів та конференцій в Україні. Потерпає майже чверть мільйона працівників сфери масових заходів. 

Однією з них є Ірина Почапська, продюсерка, організаторка медіаконференції VIDEOREX 2019. Захід для виробників відеоконтенту та відеопродакшенів мав стати щорічним. Але не склалося. 

"Тільки не непритомній" — з цих слів уже колишній керівник Ірини розпочав розмову про її звільнення, адже знав, що ця новина неабияк змінить її життя. 

Після звільнення вона більше не може дозволити собі життя у столиці і змушена повернутися у батьківський дім у рідному Харкові.

"Мої доходи зменшилися у п’ятнадцять разів, а кар’єра повернулася до планки п’ятнадцятирічної давнини"  — нарікає Ірина. 

Pravda.SOS розповідає історію про те, як пандемія коронавірусу руйнує кар’єри, краде плани на майбутнє і конфіскує мрії про краще життя, створюючи хвилю відтоку підкорювачів столиці.  

— Ірино, чому ви вирішили переїхати з Харкова до Києва і як знайшли свою першу роботу у столиці? 

— Декілька років тому я відчула в собі, що готова робити проєкти на всеукраїнському рівні. Дуже цього прагнула, адже столиця прогресивніша, а в регіонах завжди є своя ментальність, за межі якої складно вирватися. Це були амбіції, коли ти робиш справу у масштабі області, але знаєш, що могла б робити у масштабі України.

За освітою я журналістка, але якось швидко зрозуміла, що не хочу бути людиною, яка бере інтерв’ю, а хочу бути тою, у кого його беруть.

Свій перший івент зробила ще у 19 років, він мав назву "Харків’янка третього тисячоліття". 

Потім працювала в мерії у департаменті іміджевих проектів інвестиційного розвитку. Ми робили школу грантрайтингу для громадських організацій та об’єднаних громад, які бажають отримувати гранти. 

Також створювала гучний проект Kharkiv Fashion. Саме там я остаточно закохалась у сферу івентів, а через деякий час вже почала розсилати резюме до столичних компаній.

— Наскільки складно було знайти роботу в Києві, перебуваючи  в Харкові? Скільки часу це зайняло?

— Пошук роботи зайняв у мене близько трьох місяців, і згодом я влаштувалася у велику виставкову компанію, яка вже 25 років на ринку. 

— Чи багато з запланованих заходів довелося скасувати вашій компанії?

— Так, у вересні мав відбутися VIDEOREX 2020, а 20 березня був запланований "Зелений хепенінг" — висадка дерев у рамках долучення до всеукраїнської акції "Мільйон дерев за 24 години". 

Біля "КиївЕкспоПлази" ми з командою розвитку планували створити Алею івенторів, висаджену представниками індустрії організації заходів. Це мав бути дуже цікавий проект. 

Загалом навесні з причини оголошення карантину в компанії враз відмінили шість іще потужніших виставок. По суті, люди вже завтра мали грузитися та виїжджати. Готові стенди, складені договори. Ми розробляли цілий план дезінфекцій, санітайзери на входах…і тут все зупинилося.

— Як і коли вам повідомили про звільнення? Як сприйняли цю новину?

— Коли оголосили карантин, нарада директорів компанії вирішила зробити двотижневу паузу, я перейшла на віддалену роботу. Вирішила не сидіти у Києві та наступного дня поїхала до батьків у Харків. 

Коли була у дорозі, мені зателефонував керівник, і ми домовилися про віддалену роботу на довший час, ніж два тижні, та на оплату в 50% від ставки. 

Рівень мого життя досить сильно залежав від роботи. 

Протягом кількох тижнів стало зрозуміло, що переносяться й інші заходи, над якими я працювала у складі команд. Навіть за умов добрих взаємин у компанії тримати штат "про запас" — зараз не час. Першого травня я стала офіційно безробітною. 

"Усі ми наразі вчимося жити в умовах невизначеності, але є велика різниця між тим, щоб розуміти цей стан та проживати його"

— Які у вас були стосунки з керівництвом? Як ставитися до їх рішення щодо вашого скорочення?

— Стосунки були однозначно хороші. Моя директорка з розвитку написала мені величезну рекомендацію для майбутніх роботодавців. Я розумію, чому так відбулося, тому що добре знаю ситуацію зсередини. Великих образ на них я не маю, так склалося...

— Які наразі почуття? Скільки часу пішло на примирення із ситуацією?

— Трохи заспокоїлась я лише через два місяці. Якщо брати за основу модель Кюблер-Росс про п’ять стадій горя (заперечення, злість, торг, депресія, прийняття), то до стадії прийняття мені ще далеко. 

Усі ми наразі вчимося жити в умовах невизначеності, але є велика різниця між тим, щоб розуміти цей стан та проживати його. Я намагаюсь підніматися над ситуацією, ніби це відбувається не зі мною.

— Чи очікували, що ситуація з карантином обернеться для вас саме так? Адже всі ми схильні сподіватися на краще, що лихо омине саме нас. 

— Я спостерігала за епідемією в Ухані ще з січня і розуміла, що все те саме буде і у нас. 

"Страшно було з цим не впоратися, страшно залишитися без роботи…"

Мій син гіперактивний, тому я маю зайняти весь його час додатковими уроками, крім школи.

Не всі насправді розуміють, що таке життя з гіперактивною дитиною, це дуже важко (на цей рахунок можна прочитати тут —  Pravda.SOS). 

Це діти, яким дуже складно з собою впоратися, вони міняють школу за школою. Ми навчаємось у 4-му класі, і у нас наразі вже п’ята школа. 

Тому я живу, розриваючись між бажанням розвиватися, потребою заробляти гроші на нас двох, і необхідністю серйозно займатися дитиною.

— Як швидко довелося з’їжджати з київської квартири? Мабуть, за роки життя в іншому місті обросли чималою кількістю речей. Усе ж таки переїжджати — це не у відпустку зібрати валізи. 

— Відразу після повідомлення про звільнення, з Харкова я вже не повернулася. 

За документами мій син досі вчиться у київських школах. Не розумію, коли матиму змогу приїхати і забрати їх. 

Наші речі з київської квартири приїхали до нас лише через два місяці. Спочатку одні мої друзі збирали всі ці речі, потім інші зберігали їх у себе весь цей час, адже транспортні компанії нараховували нам 8,5 тисяч гривень за перевезення. 

Коли ти повернувся у рідне місто із мінусом на картці і з розумінням, що твоя сфера стоїть, то як можна це собі дозволити? 

Тому ми жили зовсім без речей, одягала мамин одяг, бо приїхали ще у теплому. 

Потім пощастило, і знайшли вантажівку, яка перевозила овочі та фрукти з Києва. З нею і відправили.

— Чи робили спроби знайти нову роботу під час карантину?

— Перший місяць я дуже хворіла – мабуть, через нерви. 

Моє резюме, яке я всюди надсилала, нікого не зацікавлювало, та й як воно могло б зацікавити, коли останній профіль діяльності – це організатор масштабних подій? Кому наразі цікаво, що я за сорок днів колись організувала 9 концертів? 

Усі мої компетенції в очах роботодавців наразі знецінені.

— Це тимчасово. І все ж таки, яку роботу думаєте шукати зараз? Можливо, опановуєте якісь нові навички?

— Я завжди мріяла вивчати дизайн та методи просування в інстаграм, зараз з'явився час на це. 

Поки досі використовую ноутбук з попередньої роботи, але мені його треба буде віддати. Працюю копірайтеркою, пишу тексти. 

Колись, років 10 тому назад, я була авторкою та ведучою власної передачі на харківському телебаченні, працювала прес-секретаркою політичної партії. Але всі мої знання в цих сферах вже застарілі, тож наразі намагаюся їх відновлювати.

Окрім цього, почала шукати для себе менторів, які б оцінили мої здібності щодо розвитку в цікавих для мене сферах. 

Дуже вдячна Іллі Янковському, який став минулорічним переможцем молодих Канських левів. Він дав мені завдання розробити креативні принти і сказав: "Роби, ось тобі дедлайн". 

А ще я розвиваю "Я-бренд" своєї мами — експертки з птахівництва. Вона професорка Луганського національного університету, який зараз переміщено у Харків. 

Прочитала днями в фейсбуці слова мого колеги Івана Хороша: "як би ми не скаржилися, але ж ми так давно цього просили", і замислилася…

Для мене карантин не став часом можливостей. Але часом переосмислення став абсолютно точно. Наразі я у режимі максимальної чесності з собою.

— Ви казали, що рівень доходів впав майже у 15 разів…

— У мене наразі доходів майже немає. Є мінімальні надходження від фрілансу, але вони смішні. 

Це непросто прийняти, адже я багато років сумлінно працювала для того, щоб забезпечити гідний рівень життя для себе та дитини.

"Я вчуся вдячності, вчуся приймати, вчуся дивитися на світ іншими очима"

— Чи є ще бажання повертатися до Києва?

— Дуже хочу повернутися. Добре пам’ятаю, коли поїхала до Києва перший раз у 20 років, але тоді повернулася через стосунки зі своїм, на той час, майбутнім чоловіком. І мені наче було мало повітря у Харкові без столичного розмаху для діяльності! 

А зараз в мене інші відчуття, начебто це перерваний політ. Думаю, що таких як я — тисячі. 

Я вчуся вдячності, вчуся приймати, вчуся дивитися на світ іншими очима —  і все ж думаю, що ця перерва піде на користь моїй особистій та професійній якості. Тож, бережіть себе, впевнена —  що все буде добре!

Якщо у вас є історія про те, як COVID-19 та карантин змінив ваше життя, напишіть нам листа із темою "Моя історія" на sos.pravda007@gmail.com