Катя Тейлор: Кризові часи — ключові для історії мистецтв 

Культурні інституції переходять в онлайн-режим, галереї зачиняються, мистецтво розпродається із великими знижками — таким є арт-відлуння коронакризи.

Культурна менеджерка Катя Тейлор цього літа вимушена була зачинити своє улюблене дітище — Port creative hub, мистецький майданчик, який пропрацював п'ять років. За цей час там провели понад 600 подій, зокрема й дворічну резиденцію для 16 художників та півсотні виставок. 

Але всі ці досягнення — не аргумент для COVID-19, який несе із собою нещадні економічні наслідки. 

На сотий день карантину Катя разом із партнерами відкрили фотовиставку "Сто днів самотності", щоб продемонструвати емоції та настрої митців у перші три місяці карантину.

Катя Тейлор: "Ми, представники креативної індустрії, підтримували одне одного"

— Катю, як довго вже ви пов'язані з культурним менеджментом? 

— Я займаюся мистецтвом та культурним менеджментом останні 12 років. Три роки тому заснувала агенцію, яка займається різними проєктами заради культурних змін. 

— Які найяскравіші проєкти встигли зробити за цей час? 

— Це, наприклад, тиждень мистецтва HeForShe — міжнародний рух солідарності за рівність статей, який був заснований кілька років тому і проводиться у 80 країнах світу. Його створено організацією "ООН-Жінки". 

Мета руху –– залучення чоловіків і хлопчиків до діяльності в якості захисників і поборників гендерної рівності. 

Уже другий рік поспіль весь тиждень ми святкуємо досягнення жінок у мистецтві, а минулоріч я вигадала премію, яка називалася Women in Arts. Початок цього тижня завжди відбувається 8-го березня. 

— Тобто, цього року цей захід відбувся напередодні карантину. Але ви про це ще не знали.

— Так. Тиждень HeForShe, і потім різко весь світ зачинився (посміхається). 

— Як повелися ваші клієнти та замовники? Що сталося із запланованими проєктами? 

— Майже єдиний з наших клієнтів, хто не заморозив співпрацю — це замовник Скульптурного парку на відкритому повітрі, який створений під Львовом і запрацює з середини вересня. По суті, це музей під відкритим небом. 

Ми працювали над ним майже рік, там будуть представлені великі об'єкти Назара Білика, Олексія Золотарьова, Ані Звягінцевої і багатьох інших. Загалом, до відкриття буде 32 скульптури, 20 з яких були створені спеціально для проєкту. 

Це ще один спектр нашої роботи, де ми займаємося мистецтвом у публічному просторі. 

Я дуже давно захоплююсь цієї темою і вірю, що одного дня на Трухановому острові замість пам'ятника Іллі Муромцю може з'явитися якась абстрактна скульптура Назара Білика. 

На початку року в нас були грандіозні плани, ми хотіли відкрити скульптурний парк у червні, у нас був план запустити знов хаб, тому що тільки зробили там ремонт і багато в нього інвестували. 

Також ми мали річний проєкт з Кураж, і на кожному з Куражів мали зробити велику інсталяцію. 

Але після перших емоцій ми з командою дуже швидко "включилися" та щодня були на зв'язку, почали робити прямі ефіри в інстаграм щодня, поки їх ще ніхто не робив. 

— Із ким робили ефіри?

— З дуже різними спеціалістами — і з Українським культурним фондом, і з House of Europe, і з Українським інститутом, і з Одеським міжнародним кінофестивалем. 

Ми, представники креативної індустрії, підтримували одне одного. Тоді якраз тільки розпочалися розмови про те, що Міністерство фінансів хоче зрізати бюджети на цей рік для культурної індустрії. 

Бюджети зменшили майже вдвічі, і це була велика проблема, тому що культурі і так завжди не доплачують, а ще й карантин. До того ж, уся сфера виявилась позбавлена і приватних замовлень будь-якого характеру. Усі були дуже налякані. 

Усе це ми обговорювали і думали, як можемо одне одному допомогти. Це певним чином підтримало і мене, і команду, але були моменти, коли було дуже важко. 

— Розкажіть про ідею фотовиставки  "Сто днів самотності", яка відкрилася на сотий день карантину. Як вона створювалася? 

— Це наш експериментальний проєкт разом із журналом Vogue. Ми робили конкурс і хотіли подивитися, над чим художники працювали під час карантину. Там були дуже різні учасники з різних міст України. 

— Скільки заявок ви отримали у ході конкурсу, і що вам довелося побачити у процесі підготовки? 

— Більше ста заявок, і серед них було багато якихось відверто банальних речей. Ми обрали близько 15 художників, висловлювання яких нам здалися найбільш цікавими. 

Мій висновок такий — криза завжди стимулює ріст. Ти просто не можеш робити те, що ти робив раніше. 

Якщо ти знаходився у стагнації, то в тебе є два шляхи — чи щось зруйнується з того, що покликане зруйнуватися, чи ти зможеш побудувати щось нове. І це стосується не лише творчості, а всіх процесів. 

Карантин створив нам кризові обставини, за яких прискорилися процеси. У художників та митців — те ж саме, і, якщо ми отримали економічну кризу, то вони, окрім цього, отримали кризу зростання чи, навпаки, розквіт. Тому, звісно, ми не можемо сказати, що всі вони одностайно створили щось геніальне.  

— Мені здається, що швидше за все з усіх жанрів мистецтва на всі ці події відреагувало графіті. Той самий Бенксі. Або ж, наприклад, одеські художники, які на одній з вулиць міста створили зображення коронавірусу під мікроскопом і чоловіка, в захисній масці. За основу для свого графіті вони взяли поетичний твір Йосипа Бродського "Не виходь з кімнати".

— Графіті — це взагалі історія про рефлексію, про протест, про імпульс, і це зазвичай швидка реакція. Тому мені здається дуже органічним, що вуличні митці першими реагують на якісь соціальні потрясіння. 

Тому, що, наприклад, монументальні художники можуть працювати над чимось роками. 

— Яким чином вам далося рішення про закриття Port creative hub? 

— Я п’ять років асоціювала себе з цим місцем. Але ми просто були вимушені його закрити, хоча я до останнього вірила, що ми можемо знайти рішення. 

У якийсь момент я зізналася собі, що це було скоріше моєю амбіцією,тому що в мене був цей простір, він був успішним та самоокупним. А ще ми тільки-но інвестували в його покращення велику суму грошей, і раптом доводиться все закривати…

— Досі жалієте про те, що довелося закрити хаб?

— Ми закрили його в червні, і я жодної секунди з того часу не пошкодувала, що це сталося, тому що коли настала криза, стало зрозуміло, що ми просто втрачаємо гроші і невідомо, скільки це триватиме.

— Чи не думали спробувати вирішити ситуацію за допомогою грантів? 

— Ми постійно подаємося на гранти, якщо це в рамках нашої експертизи, і по суті, один із проєктів, який ми зараз робимо, "Гіпермаркет культури" — це грант House of Europe. 

Наразі Український культурний фонд відкрив прийняття заявок на два класні гранти: перший — це інституційна підтримка, а другий направлений на соціальну користь; і на один із них ми точно подаємось.

— Наскільки велика команда працює разом із вами і чи змінилася вона за ці пів року? 

— Наша команда майже вся збереглася, зараз нас 10 осіб, а з трьома, які працювали у хабі, на жаль, довелося розійтися. 

— І все ж таки, чи залишилось місце для краплі позитиву в усіх цих подіях?

— У моїй сфері однозначно так, бо це стимулює вдосконалюватися. Це як брати участь у конкурсі, в якому всі кращі за тебе. 

Раптово ти почала конкурувати не тільки з сусідською галереєю, а з усім світом. Якщо ти ставиш якийсь спектакль, тобі треба бути такою ж крутою, як і Metropolitan opera, тому що він теж йде в онлайні, до того ж іще й безкоштовно. 

Але з точки зору економіки культури це абсолютний провал, бо всі виклали результати своєї праці у вільний доступ, і глядач такий: "А, ну так тепер я взагалі не буду ні за що платити". 

— Дивлячись на це, як гадаєте, що чекає арт-ринок? 

— Арт-ринок — це не моя головна експертиза, але ми маємо магазини, де торгуємо недорогими предметами мистецтва із фокусом до 5 тисяч гривень. Гадаю, що зараз гарний час зробити велику закупку, якщо ви давно це планували, бо деякі речі можуть коштувати значно дешевше. 

Але в усьому цьому є дещо важливіше. Кризові часи — ключові для історії мистецтв та людства. Якщо взяти всі роботи Пікассо і взяти Герніку — то це ключова робота певного його періоду, і вона пов'язана із людською історією, війною, із людьми, які померли в цьому місті. 

У цьому сенсі у художника на його вік трапляється два десятки подій, які залишаться в історії, і якщо він зробив щось у такий ключовий момент, якось вдало відрефлексував, то це зазвичай має більшу цінність. 

У мене в колекції є декілька робіт, присвячених Революції Гідності, які були зроблені різними художниками. І я знаю, що скільки би років не пройшло, ці роботи не втратять своєї художньої та історичної цінності. 

Але варто зазначити, що це ще залежить від того, чи має творчість цього окремо взятого художника цінність та ціну на ринку взагалі як таку. 

— Пригадуєте будні свого карантину чи вже стерлося з пам'яті? Чим займалися? 

— Ми весь цей час працювали, і працювали свідомо багато. А коли ти багато працюєш, то в тебе немає часу думати про погане. Так само я не мала часу і на те, щоб подивитися якісь театральні постановки чи архіви музеїв, тільки в рамках аналізу. 

Гряде друга хвиля, і може бути так, що нас зачинять знову, але тепер ми всі точно знаємо, чим нам займатися. Але цікаво інше — у березні рівень захворюваності був утричі менший, ніж зараз, а люди були набагато більш напружені. Натомість зараз ми всі ходимо без масок, мандруємо країною, їмо в кафе, ходимо до кінотеатрів. 

Тобто карантин — це був безпрецедентний емоційний досвід. І мені здається, якщо зараз нас всіх закриють, то такого страху, як у березні, більш не буде. 

— Але ви дуже відповідально ставитеся до всіх застережень, і навіть скасували нашу очну зустріч, бо маєте невеликий нежить.

— Звісно. На роботі в коворкінгу в нас зараз близько трьохсот осіб, і я не можу піддавати їх ризику. 

Здала сьогодні аналіз на COVID-19, і, якщо завтра він буде негативний, тоді зможу вибратися на роботу.

Але, ми ж з вами розуміємо, що все-одно є величезна кількість людей, які безперешкодно пересуваються по місту та розповсюджують цей вірус. 

— Які ваші плани на цей рік, і чи не боїтеся взагалі щось планувати у зв'язку з усією цією невизначеністю?

— Якби ми з вами жили у Швейцарії і нам довелося закрити всі свої бізнеси, було б прикро. Але ми живемо в Україні. Я не відчуваю, зізнаюсь, що стало набагато гірше жити. Так, стало гірше, але турбулентність –– це в принципі стан, який вшито в наш генетичний код. 

Тому мій рецепт у боротьбі з будь-якою кризою — це багато працювати. 

Ми були суперпродуктивні і вигадали проєкт Супермаркет культури, де ми вирішили продавати різні унікальні послуги, які нам могли запропонувати культурні інституції. Наприклад, екскурсія з директором Одеського художнього музею Олександром Ройтбурдом. 

Або екскурсія на дах бібліотеки Вернадського, це, до речі, хіт-пропозиція. Частина вилучених коштів йде на Інститут книги та безпосередньо на бібліотеку Вернадського. 

Ми розробили ці унікальні послуги, продали їх і більшу частину грошей віддали їм же, або ж якимось творчим людям. 

Катя Тейлор: "Мій висновок такий — криза завжди стимулює ріст. Ти просто не можеш робити те, що ти робив раніше"

— Це волонтерський проєкт? 

— Не зовсім. Ми працюємо на різних умовах, зазвичай 70/30, але, чесно кажучи, з обігу у 150 тисяч гривень ми заробили тисячі чотири, тому що витратили гроші на рекламу, податки та інше. 

Я цьому дуже рада, бо ми, наприклад, змогли допомогти Знаменівській музичній школі, яка нарешті придбала саксофон для дітей. Або підтримали коштами новий сценарій Марисі Нікітюк, яка, прочитала лекцію про секс у кіно. 

Я впевнена, що інституції мають діджиталізуватися. Для того, щоб втілити у дійсність цю мрію, ми подалися на грант, виграли його, і на початку наступного року запрацює створена нами платформа "Гіпермаркет культури", яка покликана допомогти процесу цієї діджиталізації і більш ефективному культурному менеджменту регіональних інституцій.

Тетяна Мерцалова 

Ми дуже вдячні вам, наші читачі, за час, проведений на сайті "Українська правда.SOS". Тепер ми хочемо попросити вас оцінити нашу роботу – і для цього ставимо декілька просих запитань